На перший погляд назва посту здається абсолютно незрозумілою. Але якщо почати розбиратися із суттю - то все виявляється не таким вже й складним. У одному із дописів на початку навчального семестру я писав, що традиційно, вже черговий рік проводжу заняття із історії для школярів у громадській організації "АММА" (Асоціація багатодітних сімей). Кількість реалізованих проектів зазначеною організацією просто вражає: соціальні, сімейні, інтелектуальні, освітні і.т.д. Один із такий, який безпосередньо пов'язує мене із АММОю - це "Історична спадщина" (http://ngonetwork.org.ua/osvitnij-prostir-istorychna-spadshhyn/).
Дуже приємно, що чимало уваги приділяється співпраці із військовими, Нацгвардією, ветеранами АТО. Одним словом, друзів у АММИ - багато. Такий міцний союз триває вже понад 4 роки. Спільними стали із виїзди на усілякі заходи, вилазки, святкування, народні гуляння.
Сьогодні для мене випала нагода долучитися до спільної поїздки на екскурсію до ГО "Маврика". Спектр діяльності у них широкий - це кінні прогулянки, частково фермерство, участь у соціальних заходах тощо. Скажу чесно, що подібна нагода випала мені дуже спонтанно, однак вчасно. Я, немов головний персонаж "Intermezzo" М. Коцюбинського вже давно волав потрапити за місто на природу. Згадуйте як там починається: "...Залізна рука міста...".
Збиралися о 10й ранку. Прибула машина Нацгвардії із хлопцями та їх керівником. Швидко завантажилися та рушили назустріч емоціям. Вони дійсно щирі, привітні, усміхнені. Для цих 20-ти річних чи трохи старших військових така поїздка теж у радість. По дорозі хтось спілкується, інші читають новини, слухають музику, дивляться у віконечко, оглядаючи краєвиди Харківщини. Прибуваємо до пункту призначення. Охоплює якесь безмежне відчуття спокою. Хлопці вивантажують речі, починають розпалювати багаття. Жінки збирають на стіл, роблять бутерброди, розкладають усе, що "вскладчину" привезли. Діти тимчасом починають грати у м'яча, оглядають місцевість, поспішаючи до річки. На шляху їм зустрічаються лама, два верблюди та коні, яких господарі виводять випасатися на поле. Найбільш кумедною виявилася маленька поні на прізвисько Іриска. Діти радісно гладять коней, не боячись їх, із теплотою та щирістю, а як ми знаємо - тварину не обманеш. 
Нацгвардійці трохи допомагають місцевим по господарству, а далі всі починають кататися на конях. Звичайно, що спочатку пропускаємо дітей, згодом катаємося ми, а потім - військові. Радості у них не менше, адже дехто з них вперше випробовує на собі подібні враження. Підходять вони до всього дуже відповідально. Ну, що ж казати - на те вони військові. 
Опісля починаю спілкуватися із хлопцями наодинці. Хтось - зі Львівщини, інший - із Волині, третій - із Чернігівщини. По-суті, географія охоплює чи не всю Україну. Вони прості у спілкуванні, щирі та відкриті. Можуть і слівце сказати, можуть і анекдот розповісти, і на серйозні теми поговорити. Взагалі до кінця дня у мене склалося враження, що із ними ми знайомі не 8 годин, а декілька років. Вони наче "свої, рідні".
Хлопці жваво беруться грати із дітьми у м'яча: футбол, вибивний, розривні ланцюги, скамійка. Між ними закладаються діалоги, вони знаходять спільні теми для обговорення, співають пісні, смажать на вогні маршмеллоу (хтось, у тому числі і я, вперше куштував подібний делікатес). П'ємо чай, сміємося, розмовляємо. От вже й день закінчився. Наповнені емоціями повертаємося назад до Харкова.
Наостанок хочу подякувати Юлії Сергіївні Ібрагім за запрошення, нацгвардійцям - за жваве спілкування та неприховані емоції, дітям, із якими пов'язане моє життя за ті речі, які є найдорожчими у людському житті - неприхована теплота й добро.
Комментарии
Отправить комментарий